Передмова від Капі: Ви знаєте, що ttm загалом про жарти і сарказм… Але наш блог для мене став платформою для серйозних тем. Коли “без жартів”; коли треба поговорити про дуже важливі теми. Саме тому ця стаття тут.
Отже, слово Ані.
Близько чотирьох років тому, коли мені було 14, я вирішила написати статтю.
Чесно, тоді я щиро вірила, що в мене достатньо наснаги, сил і вмінь, аби це постили на сайті ttm (theytoldme). Тоді я явно більше вірила в себе ніж зараз. Мені хотілось описати історію, яка познайомила мене з поняттям «селфхарм».
У мене була подруга, з якою ми тепер не факт чи б навіть привіталися на вулицях. Вона різала себе через булінг однокласників у дуже (!) юному віці, тобто їй було 12-13 років. Тоді я була такою приголомшеною, що таке взагалі існує і люди таке роблять. Навіщо? З якою ціллю?
Що ж було далі?
Я подумала, що про це можна написати досить цікаву статтю (спочатку я, звісно, перепитала подругу, чи вона не проти). TTM відписували мені в інсті. Вони сказали, що в статті має бути обов’язково проблема і її рішення. Я відповідаю їм, що є проблема, але рішення нема. Вони сказали: ну то навіщо ця стаття? Тоді я і вирішила, що пора мені заокруглятись з моєю «журналістською кар’єрою».
Але в мене був початок написаної статті.
По факту стаття була ні про що, особливо в рубриці «як допомогти», та було там одне речення: «Чесно, для мене це не причина і я ніколи не захочу сама завдавати болі своєму тілу».
Як я дійшла до селфхарму
Я думаю можна і самостійно здогадатися, що трапилося далі.
Тепер мені 17, і я борюся з депресією і тривогою досить довгий період. Звісно, у мене немає точно визначених діагнозів, оскільки я не пішла до психіатра через страх і те, що я неповнолітня. Найбільшою проблемою, яка виникла більше року тому стало надзвичайно сильне бажання покарати себе. Фізично. Це бажання поступово переросло у справжню дію. Тоді я і зрозуміла свою вже на той час «колишню подругу».
Чому так трапилось?
Це був надзвичайно складний період для мене: переведення в нову школу з більшими вимогами, підготовка до вступних екзаменів, втрата друзів і відсутність нових, початок війни, тато пішов від самісінького початку, окрім того був (і є) мій улюблений синдром відмінниці, а також булінг, байдужість та нерозуміння від більшості і надзвичайно глибока самотність.
Це все так накопилося, що зрештою я пішла до психолога…
Але все одно пізніше зробила це [покарала себе – прим. Капі] вперше.
Було надзвичайне, я б сказала, полегшення. Ніби ти це зробив, і автоматично в голові виникає «Все. Ситуацію відпущено».
Я це робила щоб контролювати себе, свої емоції, карати за помилки та низькі бали в школі, але найчастіше виникало шалене бажання, коли я «не вписувалася» туди, куди так сильно хотіла «вписатися». Це все набирало своїх обертів, я кидала цю проблему, потім поверталася назад і зривалася.
Останньою краплиною, коли я зірвалася, стали слова батьків: «Та я не розумію, навіщо ти ходиш до психолога, у тебе ж немає якихось таких проблем. Нічого тобі не бракує».
Ці слова так вдарили по мені. Тобто, підсумовуючи, якщо хоч щось в моєму житті йшло «не так» я прагнула себе покарати. Це могла бути проста сварка з мамою або друзями, такий собі бал в школі, компанія (в яку я не вписувалась), проблеми з класом, просте перевантаження і просто незадоволеність від своїх дій, власного вибору. Власного життя.
Що саме я робила?
Різала шкіру на руці канцелярським ножем. Саме ним.
Насправді, загалом порізів небагато, їх практично не видно. Леза почали мене збуджувати. Я хотіла робити конкретно це. Потім я почала шукати заміну, особливо, коли відбувся період «зав’язки» з канцелярськими ножами. Це битися головою об стінку, царапати себе до крові нігтями будь-де.
Я бігала ніби туди-сюди, не розуміючи, як далі боротися з цими відчуттями, з цією ненавистю до самої себе.
Канцелярські ножі завжди були в нижній шухляді і деколи я могла їх просто тримати і дивитися на них по 10 хвилин просто для заспокоєння. Ну, а потім добавилися думки про самогубство. Хотілося покінчити абсолютно з усім, а особливо з собою.
Пізніше я вирішила остаточно кидати це все в будь-якому вигляді.
І чому я взагалі це пишу?
Тому що сьогодні рівно 6 місяців як я в повній «зав’язці». І я пообіцяла собі, що я, бляха, допишу цю кляту статтю як тільки розберуся з своєю залежністю. Тепер я знаю рішення проблеми, як би це дивно не звучало.
Що мені допомогло?
- Психолог. Перше і, звісно, найлогічніше. Насправді в ідеалі з такою проблемою треба зразу звертатися до психіатра, але психолог і терапія — це перші речі, які необхідні. Кожному потрібна людина, якій на 100% можна довіритися.
- Друге, якщо є така можливість розказати про це близькій людині, яка ГОТОВА до такої інформації. Знову ж таки, треба наголосити, що це не замінить зустрічі з психологом. Бо проста розмова – це перш за все спілкування між двома людьми, а не терапія. Дуже добре, якщо хтось зможе з тобою поговорити, коли буває надзвичайно складно, щоб відволіктись від повторного бажання.
- Хочеш виражати емоції, будь-які, то РОБИ ЦЕ. Чи це плач, чи злість, чи заздрість, чи смуток, чи навіть радість. Якщо ти відпускаєш ті емоції назовні, зникає бажання повторити це через накопичення.
- Сховай речі, які тебе провокують. Для початку зроби це. Бажано, щоб зовнішні фактори, особливо в тому просторі, у якому ти більшу частину часу перебуваєш, не давили на тебе.
- Знайди заміну. Це може бути спорт, я чула він неабияк допомагає.
Мені допомогло малювати щось на тому місці, де ти хотів би поставити шрам. Я прочитала це на якомусь сайті: малюйте метеликів. І так навіть зараз як тільки я хочу це зробити, на моїй руці з’являються метелики, або прості лінії, або візерунки. У чому суть метеликів? Їх не треба змивати з руки. Вони мають самі стертись. Коли вони повністю стираються, вітаю (!), ти зробив ще один крок у правильному шляху. - Я скачала програму «I am sober». Вона допомагає боротися з різними видами залежностей, але найбільшу суть вона для мене відіграла в рахунку днів. Саме завдяки їй я дізналася, що сьогодні 6 місяців.
- Бажано не залишатися на самоті з поганими думками. Якщо є можливість не бути одному, краще скористатися цим. Це автоматично відволікає. Ну, або можна написати чи подзвонити другу (порада №2).
- Переосмислення та заземлення. Усі, абсолютно всі рази, коли я це робила, були через ситуації, які зараз абсолютно не важливі. Більшість з них не будуть важливими і за місяць.
Просто постав питання: «Чи воно того варте? Мій прогрес, я стільки пройшов, щоб зараз це знову повторилося?». Більшість цих проблем не будуть важливими за 5 років, бо ми всі ростемо, розвиваємося і змінюємося. Зараз до мене доходить той факт, що ці всі речі не є і не були такими важливими, а шрами залишаються. - Пам’ятай, що ти важливий. Твої емоції, думки, почуття. Більшість речей є тимчасовими, але першим, хто має тебе врятувати, — це ти сам.
- Якщо ти відчуваєш, що ти готовий, то викинь ті речі, які ти раніше сховав. Ти можеш поставити умовний таймер. Я обіцяю, що з кожним днем жити без селфхарму ставатиме легше. Рано чи пізно ти відчуєш, що можеш позбутися цих речей і жити далі.
- Я думаю, що ці поради можуть прозвучати мега брєдово, особливо, коли ти читаєш це на гарячу голову. Здається, ніби не допоможе нічого. Але видихни. Прочитай ще раз і дай собі ще один шанс.
Мій шлях був і є дуже складним.
Я не можу сказати, що моя депресія зникла, і взагалі все чудово. Ні. Зовсім ні. Деколи я почуваюся жалюгідно, але я знаю, що це не назавжди. 1 січня я викинула свої ножі. Абсолютно всі. Тепер всі. Для мене це найкрутіше досягнення. Я самостійно борюся з цією проблемою і справляюсь, а поруч є підтримка.
Ну, і я закінчила цю грьобану статтю. Привітайте мене 🙂
Післямова від Капі
Перше правило клубу — знайди психолога. Друге правило клубу — знайди, бляха, психолога:)
Це треба, бо у всіх в голові різна каша. Особисто мій шрам навіть соромно так називати. Скоріше нагадування, що коли засмагаєш, то трохи видно, яка вавка в мене була в голові. І як легко мені вдалось її позбутись. Мені пощастило.
Ані пощастило менше, їй довелось багато працювати.
Є люди, яким пощастить ще менше, і їм знадобиться уся підтримка світу, щоб вийти з ями, коли хочеться себе різати і карати. Тому:
- якщо це твоя проблема — не намагайся нести всю ношу світу
- якщо це не твоя проблема — будь добріше поруч із близькими.
І вітаю Аню з прогресом.
Комент