Чому треба ділитись їжею

Власне, в одному із обговорень підняли цю тему. І от:

Багато з нас травмовані оцим “поділись з братиком/сестричкою”. І менша частина травмована російською версі’ю комунізму — “забрати в тебе, а роздати всім”. Але, імхо, проблема не в самому поділі.

Як на мене проблем дві:

Примус
Обмеженість ресурсів

По-перше, змушувати людину щось робити — це не ок.

Примус — це негативна реакція на поведінку проти правил.

Типу, ми всі домовились і погодились, що є правила паркування. Якщо хтось паркується неправильно, то його може бути оштрафовано чи евакуйовано. Це покарання за порушення правил. Але уяви, що хтось приїжджає до тебе в двір і евакуйовує твою машину просто так. Це вже буде свавілля, адже жодне правило не було порушено.

Ловиш?

Одна і та ж дія має різне трактування в залежності від правил.

Загалом у держави монополія на примус. Це означає, що тільки держава через спеціально уповноважені органи за чітко прописаною процедурою може примушувати когось щось робити.

А мама?

Мама не може. Ти робиш те, що мама каже, бо вона для тебе авторитет, ти не хочеш її розчаровувати і “Матвієнки вже город посадили”…

Однак, коли мама застосовує примус, то це підсвідомо звучить як покарання.

“Віддай половину кіндера” в такій безапеляційній формі звучить як покарання.

По-друге, я так пишу “обмеженість ресурсів“, щоб було коректно. Але по суті це або бідність, або відсутність віри в те, що далі буде краще.

Якщо в тебе тих кіндерів дохуя і буде ще дохуя — то одна справа. А от якщо це такий очікуваний і бажаний кіндер раз в рік — це геть інша справа. Якщо ти не знаєш, чи колись ще отримаєш цю штуку, то ділитись нею ой як не хочеться.

Ловиш?

Звідси може рости глибока травма, де кіндерів мало, а в тебе ще й забирають його.

Справа ж не в шоколаді.

Справа виходить в почутті вразливості і невпевненості в майбутньому. Це цікава тема для двох-трьох сеансів у психотерапевта:)

То треба ділитись?

Тепер про те, чому треба ділитись.

Наша цивілізація, крім іншого, побудована також на необхідності ділитись ресурсами — батьки утримують дітей, діти підтримують літніх людей, чоловік утримує дружину з дітьми.

Взагалі, мені здається, що жінки люблять щедрих до них чоловіків на підсвідомому рівні. Типу, можеш мати високу зп-шку і власне житло, але коли потенційний партнер при знайомстві демонструє жадібність, то в підсвідомості загорається вогник “а що, якщо він кине мене з дітьми”.

Зрозумій мене правильно, я не кажу, що хлопець на побаченні має засипати дівчину подарунками.

Я кажу, що якщо хлопець декілька разів попереджає, що кожен платить за себе… Чи критикує бажання дівчини лишити чайові… Чи розказує, яке марнотратство ті квіти…

Вогник блим-блим.

А може ні. Я дипломів психологічних не маю, хоча кого це зупиняло.

Ба більше — ми, як цивілізація, дійшли до того, що чим більше в тебе ресурсів, тим більше ти маєш ними ділитись. Ми пробували багато разів сценарій, коли людина або група людей забирає непропорційно велику частину ресурсів собі — кожного разу хуйня якась виходить;)

Загалом, ділитись сприймається як нормальна поведінка і прояв турботи.

Ми вже розповідали про те, як зображують кохання в літературі, і чому любов це жертва.

І в цій статті ми добиваємо цю думку.

Ділитись їжею по суті один із примітивних способів показувати свою симпатію до людини. От і все.

Звісно, є ситуації, коли це доводять до абсурду. Наприклад, коли в мами діти забирають всі цукерки. Коли з дитинства закладають в голову, що от все смачне тобі, а мама і папа другорядні. А потім істерики в дитсадку;)

Хоча знову ж таки. Дипломів педагога в мене нема.

Ну, і френдзона теж може бути прикладом…

Висновки?

Якщо резюмувати — небажання партнера ділитись з тобою їжею, то є червоний прапорець. Як і твоє небажання ділитись.

Як і будь-який червоний прапорець то може щось означати, але треба заглибитись і зрозуміти що. Від дитячої психотравми від примусу до небажання будувати стосунки. А може і ніхуя не означати.

Як кажуть, “Джої не ділиться їжею”. Але в Джої ніколи не було тривалих стосунків, крім Чендлера (з яким він таки ділився бутером)